Перше знайомство
Привіт, мене звати Крістіна і мені 12 років. З самого дитинства я мріяла мати домашню тваринку. Але у мами алергія на шерсть, і моя мрія здавалася нездійсненною. Було дуже прикро, що в усіх моїх друзів були різні домашні улюбленці. Я завжди гралася з чужими тваринками, потоваришувала з собакою в парку. Вся моя кімната була обвішана постерами з собачками, котиками, конями, ведмедями, шиншилками тощо. Але хіба це порівняти зі своїм домашнім улюбленцем!?
Два роки тому в нас з’явилася ділянка в горах. Це було чудово! Я знайшла багато нових друзів, ми цілими днями бігали Карпатами та чудово проводили час! Але одного таки не вистачало – пухнастого друга! Я спала та бачила, як я з ним гуляю в горах!
І ось одного разу моя мрія стала майже реальною! До тата приїхав дядько Микола, аби зробити оранку землі. Вони розговорилися і тато дізнався, що в нього є свині породи пухова мангалиця, що живуть на вільному випасі. Тата це дуже зацікавило, оскільки в нас було дуже багато дикої ожини, якій ми не могли дати раду, а напівдикі поросята якраз могли з нею чудово впоратися. Ми вирішили поїхати подивитися. Коли ми прибули, мама-свинка якраз годувала своїх малят. На мій подив, вони були не забрьохкані, як я собі уявляла, а чистенькі смугастики. На їхній шерсті взагалі не було болота! Я перебувала на сьомому небі від щастя! Милі п’ятачки цьомали мене з усіх боків, а я їх гладила і не хотіла їхати звідти. Пробули ми там добрих дві години!
Мрія здійснилась
Після того я не відставала від батьків. Постійно натякала, що в нас повно бур’янів, просила, доводила потрібність свиней. Тато зголосився майже одразу, а от з мамою все було не так просто. Ми з татом придумували різні способи довести потрібність цих тварин. Вирішальним стало те, що тато знайшов статтю про пухових мангалиць. Там розповідалось про те, що вони взагалі не хворіють, не потребують спеціального догляду, можуть самі добувати собі їжу, не бояться морозів, а головне – НЕ ВИКЛИКАЮТЬ АЛЕРГІЧНОЇ РЕАКЦІЇ!!! Так ми й вирішили завести свиней. Почалися підготовчі роботи: ми натягували електропастух, закупляли корм, будували хатинку. Поросят ми вирішили назвати Ромашка та Незабудка.
Пригоди на Верху
Коли ми їх привезли, почалося найсмішніше та найнесподіваніше. Спочатку все йшло добре, дві маленькі хрюшки лежали в халабудці та пристосовувалися до нового місця проживання. Нам із моїм другом Дем’яном було заборонено ходити до них першого дня, але хто міг втриматися? Так чи інакше, ми до них пішли. Перебралися через електропастух і навшпиньках підійшли до свинок. Про всяк випадок ми взяли з собою рації, щоб сповістити тата, якщо п’ятачки втечуть. А рації в нас були не прості, а з радіо. Дем’янові набридло чекати, поки поросята прокинуться і ми зможемо з ними погратися. Він вирішив послухати музику. Звісно, це розбудило малят! Вони були маленькі й з переляку побігли та просковзнули під пастухом!
– Тату-у-у, свині втекли-и-и-и, – кричимо ми.
І всі разом – дядя Коля, тьотя Маша, тато, мама, Вася, Коля, Дем’ян, маленька Софійка та я – побігли шукати втікачів! Свиня сама по собі – дуже швидка тварина. А маленька свиня – то взагалі швидша за вітер. Незабудка піднялася від підніжжя до самої вершини гори, при тому двічі перетнула чималу річку! Шанси злапати її були дуже малі. Ми з добру годину бігали за нею, при тому зовсім випустили з уваги Ромашку. Коли дядя Вася, заслуживши медаль за довгі дистанції, спіймав Незабудку, ми й гадки не мали, де було друге порося.
Після довгих пошуків ми таки відшукали її на полі у сусіда, але це не означало, що вона була спіймана. Довелось застосувати круту стратегію: стати у рядок щільною стіною, а мама щоб заганяла Ромашку спереду. Ми повільно просувалися, доки не підійшли до свині лоб у лоба. Вже підняли над нею мішок, як Ромашка – стриб до мами, потім вправо, потім присіла та втекла знов! Наша геніальна стратегія провалилася. Уявіть ситуацію: семеро людей та Незабудка в мішку сидять в колі на траві спиною один до одного та ламають собі голови, як же ж спіймати маленьку втікачку. Якраз коли свинка в мішечку на моїх колінах почала хрюкати безперестанку, в мене назрів безпрограшний план. Ми встали колом навколо Ромашки та почали звужувати його. Коли ми підійшли дуже близько до хрюшки, що вже збиралася рвонути з місця, дядя Вася не загальмував і хапнув свиню за ноги, а потім швидко засунув її у мішок. Так обидві розбійниці були спіймані. Однак поставало питання, що з ними робити далі. Моїй сім’ї вже час було їхати до міста, тож ми вирішили залишити свиней на одну ніч у дяді Колі та тьоті Маші в хліву. Але як же я можу поїхати, не сказавши “па-па” своїм улюбленцям? Тож я перелізла через парканчик та погладила хрюш. Ми поїхали додому.
Вночі нас збудив дзвінок татового телефону. Дядя Коля сказав, що свині, подивившись, як я перелажу через парканчик, перелізли й собі та втекли до лісу. Тієї ночі на сімейній нараді ми вирішили привезти їхню бабусю на ім’я Малишка разом з їхнім братиком, щоб їм не було нудно. І що ви думаєте? Як тільки ми завезли її на нашу гору, з якихось лісів повибігали наші поросятка! І досі не відходять від своєї бабусі. Вони вже в нас цілий рік, але ці події я пам’ятаю, нібито вони відбулися п’ять хвилин тому.
А тепер я передаю слово самій Малишці.
Розповідь Малишки
“Привіт! Я цілком задоволена своїм життям. У моєму розпорядженні чудовий ліс, простора хата з запашним сіном, троє онуків та багато людей. Мої онуки – чудові поросята. Щодня я вчу їх рити, відрізняти гарні корінці від поганих, правильно поводитися з людиною та взаємодіяти з іншими тваринами. Ми з ними допомагаємо господарям очистити ліс від дикої ожини, оскільки знаємо, що нас ніколи не заріжуть. Тут ми почуваємось у безпеці. Мої поросята вміють розвивати швидкість більшу, ніж мій друг вітер. Я дуже задоволена своїми онуками!
Мені також подобаються імена, які їм дали люди: Рижик, Ромашка, Незабудка. У кожного свій характер. Ромашка любить гратися, вона дуже пустотлива розбійниця. А от Рижик – повна їй протилежність. Незабудка ще в роздумах: то вона за Ромашкою бігає, то за Рижиком. А от себе я вважаю розміреною, але активною. А якщо додати, що на мій п’ятак лягло виховання трьох онуків, то мені взагалі ціни нема. Гарна я бабуся, хоч і молода (я ще не відсвяткувала свою другу весну). Я добра та постійно прагну щось робити. Не сиджу без діла. А господарі й узяли нас, щоб ми допомагали їм обробляти земельні ділянки.
Люди дуже добрі, але дивні створіння. То вони годують нас двічі на день, то лише один раз. Відкривають нам то величезну територію, то малу. А ще я не розумію, навіщо вони ставлять сірий шнур, який б’ється. Кажуть, щоб ми не втікали. Але ми не збираємося нікуди йти! Нам тут добре! Зате вони випустили нас на порівняно свободу, принаймні це НАБАГАТО краще за тісний хлів. Нам побудували хату – простору, зручну – і накладають нам туди сіно. А хіба є щось краще, ніж спати і похрумкувати запашним колоском? Я люблю своїх людей! Вони добрі та хороші. Я люблю лежати під сонечком, коли людське порося чухає мені животик. Взагалі люди ставляться до мене добре, з любов’ю. Тому і я їх люблю.
Я люблю жити на світі. Прокидатися зранку під спів птахів та хрюкання моїх малих. Виходити з хати та посміхатися сонечку. Смачно снідати та йти рити. Разом з онуками ми встигаємо зробити багато справ, і в нас залишається час на ігри. Я кучерява свиня, бабуся трьох поросят, улюблениця багатьох людей, які кличуть мене Малишка.
– Малиишко-о-о! Йди їсти!
Ну що ж. Час мені завершувати свою розповідь. А то вечеря не жде!”
